Григір Тютюнник

Григір Тютюнник – український письменник, неперевершений майстер короткої прози, новеліст, перекладач, педагог. Представник покоління шістдесятників, чиї твори постійно цензурували, критикували та відмовлялися друкувати. Творча спадщина письменника невелика за обсягом і вміщується в одному томі на 600 сторінок. Це близько сорока новел, п’ять повістей, ряд нарисів, статей та спогадів. Однак цінність його літературної творчості надзвичайно висока.

Походив із сім'ї “ворога народу” – його батька, Михайла Тютюнника, заарештували та репресували, коли Григір був зовсім малим. Шестирічний хлопець виховувався в родині свого дядька Филимона на Луганщині. Після початку Другої світової дядько пішов на фронт, а 11-річний Григір, рятуючись від голоду, йшов пішки окупованою територією до рідного села на Полтавщині. Служив радистом на Тихоокеанському флоті, згодом працював токарем в залізничному депо на Луганщині. Протягом 1957−1962 навчався в Харківському університеті на філологічному факультеті і ці 5 років свого життя називав найщасливішими.

1966 року виходить друком перша збірка творів, яка засвідчила новий злет української прози і зробила ім'я Тютюнника відомим та популярним. Деякий час працював у сценарній майстерні Київської кіностудії ім. О. Довженка і створив літературний сценарій за романом брата Григорія Тютюнника "Вир". Вони були братами по батькові. Перед смертю він отримав премію Лесі Українки за дитячі твори, що дуже засмутило Григора. Його твори постійно знецінювали, критикували за недостатню пропаганду радянщини, не допускали до друку.

6 березня 1980 року письменник покінчив життя самогубством. В передсмертній записці писав "мучте вже когось іншого, все, що я написав, спаліть". 1989 року його творчість була посмертно відзначена Державною премією імені Шевченка.