Я … померла в 34

«Крові немає. Страху теж. Очевидно, я померла, але ще не встигла піднятися над власним тілом», — перша думка Софії, яка тримається за мокрий відбійник і дивиться на власне розтрощене авто.

Втрата пам’яті — не найгірше, що з нею трапилося. Є ще дещо, але про це Софія боїться зізнатися навіть сама собі. Смак пороху, змішаного із землею, який час від часу з’являється на язиці, нібито цілком підтверджує, що її страх виправданий.

Куди Софія їхала травневим ранком перед зіткненням, звідки на її руці браслет, а вдома — порожня пляшка з-під віскі та сморід цигарок, яких вона ніколи не брала до рук? Усе це лягає темною плямою в пам’яті та стає початком непростого шляху пошуків і здогадок, що приводить Софію на інший кінець світу.