Рената часом пише

Я випаровувалась. Ковдра наді мною ставала зовсім невагомою, наче пух, який розлітався й підіймав мене з собою над хатами, деревами та людьми. Ось я вже високо, десь під хмарами, вправно кружляю пташкою, освоюючи небо.
Хтось торкається ніжно мого плеча, я знижую висоту, озираючись, і чую глухе тремтіння скла, за яким безупинно проїжджають то легкові, то вантажні авто. Годинник затверджує свій завчений ритм часу, який роками зберігає статус найстабільнішої інституції в світі. Пам’ять сонно сформовує улюблену мелодію зі звуків вулиці у вікні найтеплішої серцю оселі.