Видавництво «Свічадо» було засноване у 1987 році з ініціативи українських студентів Люблінського католицького університету в Польщі, які прагнули утвердити духовні цінності в сучасному світі. Видавництво прийняло назву «Свічадо» - свічник і дзеркало.

Ідея назви до сьогодні не втратила своєї властивості – віддзеркалювати світло Божої мудрості, відповідаючи на духовні потреби людини.

Датою заснування видавництва прийнято вважати 1 листопада 1987 року, коли вийшов перший номер журналу “Свічадо”. Журнал видавався нелегально, при співпраці з підпільними друкарнями, а потім розповсюджувався між вірними УГКЦ.

Тексти готувалися на друкарській машинці, потім відповідно складалися і друкувалися у підпільній друкарні. Брак відповідних знань і професійної підготовки компенсувався ентузіазмом неофіта, який відкривав нову правду і прагнув цієї правдою ділитися з іншими.

Після виходу кількох номерів журналу, цю ініціативу помітили у Римі і греко-католицька курія подарувала видавництву перший комп’ютер і ксерокс. Тільки чудо допомогло перевезти цю техніку до Польщі, оскільки це був 1988 рік – час генерала Ярузельського. Завдяки отриманій техніці, змогли з’являтися наступні брошури і книжки.

Кінець вісімдесятих років приніс зміни політичної ситуації не тільки у Польщі, але й в Україні. Кордони стали вільнішими, почастішали виїзди на Україну та приїзди мешканців України до Польщі.  Серед них були також представники Греко-Католицької Церкви, яка на той час ще діяла підпільно.

І власне у цьому моменті з’ясувалося, що результати праці видавництва є дуже потрібними в Україні.  На зламі 1990-91 років було прийняте рішення про ліквідацію видавничої діяльності у Польщі і перенесення її в Україну. Після річної перерви, пов’язаної з вибором найкращого способу існування, видавництво розпочинає свою діяльність при Монастирі Монахів Студитів у Львові.

Одні кажуть: «Ваші книжки надто ліберальні», на думку інших – вони надто консервативні. Когось обурює книжка «Добрі козли», а хтось просить, щоб її видати. Хтось вважає, що текст літургічної книги потребує оновлення, а хтось радить у ньому нічого не змінювати. Одні захоплені дитячим молитовником, а для інших – його оформлення надто солодке.

Читаю лист-звинувачення з приводу книжки Ансельма Грюна і слухаю розповідь редактора, якому ця книжка допомогла зрозуміти себе. «Дон Камміло?! Прекрасна книжка!». «Дон Камміло?! Наруга над священиком!». Такі різноманітні, часто – полярні, погляди спонукають до роздумів: до кого прислухатись і які, врешті-решт, книжки видавати?! І хтось підказав: «Не друкуйте книжок, які служать доктрині. Друкуйте книжки, які служать Любові. Які дарують людям радість. Справжню радість. Радість душі».