Нічийний шафран

Чи це ще вірші? А чи вже якийсь інший рід і жанр – свідчення поки що вцілілих? Свідчення, записувані не після, а під час. Як їх відчитають мешканці гіпотетичного «трансгуманного» майбутнього, народжені ціною життя поки що вцілілих? Чи будуть вони здатні відчути цю затиснуту в квадратних дужках самотність? Це щоденне співіснування зі смертю і з о́бразами вже загиблих, цей страх забуття, але й прагнення забутися…

Зрештою, чи зрозуміють вони цю стилістичну суміш реалізму з міфологізмом і лірики з публіцистикою? Невідомо. Невідомо, чи взагалі настане колись їхня черга. Натомість так звані сучасники здатні зрозуміти принаймні одне: поки що вцілілі продовжують воювати, бо знають, що війна на виснаження і на винищення не може закінчитися нічиєю. А отже, навіть захований між гірськими зубами нічийний шафран раніше чи пізніше стане чиїмсь. Питання тільки в тому, чиїм саме.