Безодня

В одному селі край лісу є озеро-безодня з крижаною водою. Колись на його місці стояла розкішна церква, яку проковтнув землетрус. Такими бувають і часи: вони чорніють глибокими прірвами, у яких зникають люди, зникають без сліду, і лише пам’ять про них звучить далеким подзвоном. Про це роман «Безодня» Євгена Пашковського. Про другу половину темних 80-х і людину у цій темряві. Чорнобиль, психіатричні лікарні, відлуння Голодомору й розкуркулень і посеред усього цього — вже знайомі з роману «Свято» герої: самотні, розгублені, безпритульні. Вони знаходять порятунок у втечах, від світу та від самих себе, у спогадах, які лікують та обпікають, і в любові, якщо пощастить. Бо тільки любов важлива під цими попелястими небесами, тільки вона є неземною та незнищенною. Адже, як влучно пише Євген Пашковський, «мірою життя є міра любові, без якої тебе цурається світ».